Район Молдаванка (Одеса): що подивитись в рамках невеликої прогулянки
Район Молдаванка (Одеса): що подивитись в рамках невеликої прогулянки

Район Молдаванка (Одеса): що подивитись в рамках невеликої прогулянки

Молдаванка і в наш час, це не про парадну та туристичну Одесу. Це, скоріше, про Одесу «для своїх», у яку іноді трохи відкриваються дверцята для тих приїжджих, хто не побоявся розповідей про кримінал, що тут панує і вирішив на недовгий проміжок часу пірнути у специфічну атмосферу одеської автентичності.
Про кримінал на Молдаванці я згадав вище не заради красивого слівця. Буквально ще на початку цього століття це було таке місце, де туристам не радили гуляти самостійно, без відповідного супроводу. Та що там туристи, навіть одеські таксисти відмовлялися їхати сюди ввечері, а тим більше, вночі.

Гуляючи цим районом, я власне, нічого подібного не помітив. Проте в очі кидається те, що кількість представників декласованого елементу тут набагато більше, ніж у решті Одеси. З візуальної точки зору можна сказати, що станом на сьогодні, це все ж таки та сама Молдаванка, тільки без грабіжників.
Зараз мало що нагадує про легендарне кримінальне минуле цього району

Історія виникнення Молдаванки і як вона стала такою, якою ми її знаємо

Історія виникнення назви – «Молдаванка», достеменно невідома. За однією версією, через цей район проходив шлях у напрямку Молдови (зараз це вулиця Старопортофранківська). Завдяки цьому шляху району і привласнили таку співзвучну назву. За іншою версією молдовани тут селилися ще з середини XVIII століття.

Та Одеса, яку ми знаємо, стала такою завдяки діючому тут, з 1817 по 1859 рр., режиму порто-франко (у перекладі з італійського – «вільний порт»). У сучасному розумінні – це щось, на зразок, зони вільної торгівлі.

Режим порто-франко поширювався виключно від центральних портових причалів до вулиці Старопортофранківської, де на той момент Одеса закінчувалася. А тому що, завдяки режиму безмитної торгівлі Одеса зазнає справжній економічний бум, то і населення міста стрімко розростається за рахунок переселенців, що прибули сюди.
Вулиця Старопортофранківська: тут закінчувалась Одеса парадна і починалась бандитська "Антиодеса"
Усім цим людям, що щойно прибули треба було десь жити. Однак, Одеса, яка знаходилась у межах порто-франко, усіх охочих вже умістити не могла. Тому, нові поселенці почали осідати за межами Старопортофранківської вулиці. Приблизно між 1817 і 1827 роком, на місці існуючих тут ще з XVIII століття селищ Булгарка і Нова Слобідка сформувалась громада, яка згодом отримала кримінальну славу, завдяки налетам та контрабанді.

Бюрократична реальність того часу була така, що поширити межі порто-франко на нові передмістя Одеси виявилося нездійсненним завданням. Тому місто само собою розділилось на дві частини: на ту, де бізнес було вести зручно, і на ту, де люди виживали за рахунок другорядних благ від режиму порто-франко і паразитуванні на тих, хто вів бізнес у протилежній частині міста.

Молдаванка, маючи статус передмістя, тим не менш впритул примикала до центра міста, де раніше жили дворяни, банкіри, заводовласники, ювеліри та представники заможних професій. Вулицею Великою Арнаутською до сучасного центру міста (Одеси у межах того часу) звідси, метрів 500. Населяли ці передмістя, переважно, євреї. Причому, це були не найуспішніші і заможні євреї (успішні євреї жили в центральній частині Одеси, де земля коштувала нечуваних грошей). Тому, легкість, з якою можна було вчинити напад у центральній частині міста, а потім швидко розчинившись на Молдованці, зумовили популярність подібних заходів серед мешканців цього району.
Реалії сучасної Молдаванки. Рухаючись вулицею Великою Арнаутською у бік М'ясоїдівської можна помітити ось такий старовинний будинок. Тримається з останніх усіх сил, на чесному слові. Практично цілком занедбаний, однак нагорі все ще живуть люди
Завдяки усім перерахованим вище факторам, приблизно до середини XIX століття, в районі Молдаванки та прилеглих селищ (Слобідка-Романівка, Ближні і Дальні Млини) вже сформувалася унікальна кримінальна спільнота, яку зараз можна було б назвати "одеською мафією". Окрім налетів мешканці цих передмість промишляли рекетом, контрабандою, тут можна було легко купити чи продати крадене, а також укритись від переслідування поліції.

Тут, вже починалася інша Одеса - не парадна, але тепер відома на весь світ, завдяки багаточисленним фільмам та художнім творам.

Вулиця М'ясоїдівська та Єврейська лікарня

Від згаданої вище вулиці Великої Арнаутської відгалужується, фактично, центральна вулиця Молдаванки - М'ясоїдівська. Відома вона, збудованим тут ще у ХІХ столітті, комплексом Єврейського громадського шпиталю, на побудову якого пішло, понад, 70 років. Він був настільки великим, що займав цілий квартал. Не дивлячись на проведений нещодавно ремонт деякі корпуси до цього часу виглядають так, як у ті часи, коли їх тільки збудували.
На відміну від тих часів, коли Єврейська лікарня використовувалась в якості бандитського укриття, зараз на Молдаванці спокійно. Підтвердженням тому, самотний охоронець на вході, який, у здебільшого дрімає, сидячи у порваному кріслі
То як лікували тут не самих законослухняних громадян Одеси, тому й атмосфера в цій лікарні була не дуже сприятлива. Наприклад, серед кримінальних елементів з Молдаванки єврейський шпиталь славився як місце, де можна надійно "залягти на дно", тобто укритися від поліцейського переслідування після чергового бандитського нападу. А під час, єврейських погромів, що мали місце на той час, ця лікарня ставала чи не останнім притулком, де мешканці Молдованки могли укритись та тримати оборону.
На цей час колишній єврейський шпиталь це Міська клінічна лікарня № 1. Знаходиться на перетині вулиць М'ясоїдівської та Богдана Хмельницького (у минулому Шпитальній)
Молдаванка досить велика. Можна сказати, що це місто в місті. Тому за одну екскурсію неможливо обійти її всю. Та це і не потрібно, тому що це район, у багатьох випадках, візуально однорідний. Будинки тут, як правило, не вище двох поверхів. Землі тут завжди було багато і вона ніколи не коштувала дорого, на відміну від тієї, що розташована за Старопортофранківською.

Фішка Молдаванки - її двори. За відсутності яких небудь окремих визначних пам'яток, якими рясність центральна частина Одеси, чисельні внутрішні дворики це, в цілому, і є найголовніша визначна пам'ятка цього району.

На вулиці М'ясоїдівській ще залишилася купа будинків з такими двориками і закутками, хоча десь їх вже намагаються тіснити нові багатоповерхівки.
А як ще, на вашу думку, повинно виглядати відділення Національної поліції на Молдаванці? (знаходиться за єврейською лікарнею: треба пройти вулицею М'ясоїдівською до вулиці Мечникова і, звернувши ліворуч, пройти метрів 50)

Будинок Бені Крика

Якщо прогулюватися, приблизно, півкілометра від Єврейського шпиталю по вулиці Богдана Хмельницького, до вулиці Запорізької, то можна натрапити на будинок відомого Бені Крика. Точніше, неподалік один від одного розташовані два будинка, тісно пов'язані з біографією Мішки Япончика. В одному з них, за адресою вул. Запорізька, 9, мешкав його батько – старий контрабандист (в Одесі їх називали біндюжниками) Мендель Крик. У цьому будинку Мойша-Яков Вінницький перебував усе своє дитинство.
Будинок Менделя Крика (вулиця Запорізька,9)
Серед біндюжників батько Бені славився "грубіяном", що за тим часом, серед подібної публіки, було чимось близьким до особливої поваги. Звичайно, у такого батька і син повинен був стати поважною людиною (у схожих колах, звісно).

Метрах у ста звідси, за адресою вул. Богдана Хмельницького, 23 знаходиться будинок самого Бені Крика, куди він переїхав вже в статусі короля бандитської Одеси. У дворі цього будинку його сестра, Двойра, святкувала своє весілля. Ось як ця мить описана в Ісаака Бабеля у його «Одеських розповідях»:
«Аристократи Молдаванки, вони були затягнуті у малинові жилети, їх плечі охоплювали руді піджаки, а на м'ясистих ногах тріскалася шкіра кольору небесної блакиті. Бандити, що випрямились у повний зріст і випинаючи животи, ляскали у такт музиці, кричали «горько» і кидали нареченій квіти, а вона, сорокарічна Двойра, сестра Бені Крика, сестра Короля, знівечена хворобою, з зобом, який збільшився і очима, що вилазять з орбіт, сиділа на горі подушок поруч з щуплим хлопчиком, якого купили на гроші Ейхенбаума, і занімілим від туги.»
Будинок Бені Крика за адресою Богдана Хмельницького, 23
Той самий двір будинка Мішки Япончика, у якому святкували весілля його сестри, Двойри
Якщо пройти цей двір уздовж, то, наприкінці його, можна побачити ще один арковий прохід…
… і за ним, все ще, можна побачити ту саму, автентичну Молдаванку, все ще відкриту для очей заїжджих туристів

До речі:

Про Мішки Япончика написано і знято так багато, що зупинятися на його біографії в рамках цієї статті я не буду. Тільки зауважу, що не дивлячись на розхожу думку він не був головним злочинним авторитетом Одеси. Таким у ті часи вважався Григорій Котовський. Більш того, останній був усіма визнаним кримінальним отаманом не тільки Одеси, але й усієї Бессарабії. А Беня Крик, виходить, був васалом Григорія Івановича.
Беня Крик у фільмі (праворуч) і у житті (ліворуч)

«Вулиця червоних ліхтарів»

І ще декілька слів про вулицю Запорізьку, на якій стоїть будинок батька Бені Крика. Точніше, про пікантний бік її історії. Справа в тому, що під час царської Росії ця вулиця мала назву Глуха і була відома тим, що була, фактично, одеською «Вулицею червоних ліхтарів».

Щоправда, варто відзначити, що Глуха була не єдиною вулицею Одеси, де процвітали дома розпусти. Але тут їх було більше за все. І при цьому, з усіх подібних вулиць, вона була самою короткою – лише тільки 2 квартали. Тобто, концентрація борделів на квадратний метр тут була самою високою.
Там, де при вході у внутрішні двори встановлені залізні ворота, іноді можна побачити ось такі оголошення з проханням стороннім у вікна не стукати
Висока конкуренція серед місцевих «жриць кохання», а також цільовий контингент, на який були розраховані їх послуги (а це були, здебільшого, робітники-биндюжники, незаможні крамарі-євреї, дрібний кримінальний елемент) все це змушувало тримати ціни у місцевих борделях на невисокому рівні.

Приміром, побачення з дівкою коштувало від 25 копійок до 1 рубля. І, не дивлячись на такі надто демократичні ціни, усі борделі вулиці Глухої процвітали. Оперували не ціною, а оборотами. Справи йшли настільки добре, що всі спроби градоначальників Одеси, починаючи ще від Воронцова і Ланжерона, прикрити дома розпусти або суттєво підняти для них податки, закінчувались тим, що через деякий час вони відкривалися знову, всупереч усім найвищим зусиллям по їх закриттю.

Проте, не дивлячись на весь непривабливий бік цього питання, тримати дома розпусти в Одесі могли, головним чином, поважні люди. Однією з таких поважних персон навіть була Соф'я Іванівна Блювштейн, більш відома, як Сонька Золота ручка. Їй належав один з борделів, якраз на вулиці Глухій (нині Запорізькій).
Багатоповерхові панельні монстри вже потихеньку виростають і в самому центрі Молдаванки, на місці старих будинків, які просто зносять (закінчення вул. Запорізької на перетині з вул. Прохорівською)

Про дворики Молдаванки

Можна помітити, що кожен дворик Молдаванки будувався за принципом своєрідної автономної фортеці. На те були свої причини. Окрім кримінальних розборок, що переростали, іноді, у справжні вуличні війни, не були чимось дивним і єврейські погроми, які періодично спалахували у передмісті Одеси, за, фактичним, потуранням з боку офіційної влади.

Так, з Ближніх і Дальніх Млинів, що розташовані поруч, а також селища Слобідка на Молдаванку періодично навідувались «розбишаки-буяни», які складались, в основному, із простих робітників (таких у ті часи називали «босяками»).

Заводіями погромів часто ставали підлітки, які закидали крамниці незаможних євреїв-крамарів камінням. А коли господарі крамниць намагались відігнати хуліганів, у діло встрявали дорослі погромники, ніби то заступаючись за молодь. Локальні напади переростали у масовий розгром всього і вся, що супроводжувався підпалом будівель та майна.

Тому, типовий дворик Молдаванки – це замкнутий чотирикутний простір з галереєю на рівні другого поверху (на італійський лад) і з одним, не широким арковим входом. Якщо арку не була передбачено, то споруджували високу, близько 2х метрів, глуху кам'яну огорожу, у якій робили вхід. Більша частина вікон в будинках, що оточували цей замкнутий простір повернуті у внутрішній двір, і тільки невелика кількість вікон передбачено ззовні.

При цьому, за відсутності більш міцного матеріалу в будівництві, частіше за все, використовували песчаник. Через це, в наш час у багатьох місцях, мури, зроблені з цього, не надміцного матеріалу, помітно зруйновані і стерті.
Місцеві, як можуть, підмощують дірки та пробоїни, що утворилися у стінах. Але частіше це не дуже допомагає
Дворик на Молдаванці, як зрештою і дворики по всій Одесі, це, насправді, деякий аналог комунальної квартири. Через те, що більшість вікон розташовано низько, і всі вони дивляться у внутрішній двір, від уваги сусідів будинку, що шастають поблизу, сховатися було складно.
Старі будинки апгрейдяться, по мірі сил та можливостей, приростають балконами, обшитими вагонкою
З одного боку, це ставило хрест на будь-якому особистому житті поза колективом, з іншого боку, цей колектив перетворювався у велику родину. Двір ставав місцем для посиденьок і ігровим майданчиком для дітей, а також великою кухнею та їдальнею. А найдивовижніше у всьому цьому те, що судячи по багатьом одеським дворикам, таке становище зберіглось тут до наших часів.
Щоб побачити залишки справжньої Молдаванки варто регулярно звертати з основних вулиць
То як будинки, що зберіглись на Молдаванці, будувалися ще за часів царя у в кожному дворі такого будинку, була передбачена дворова вбиральня. На цей час, квартири в таких будинках починають потроху наділяти власними туалетами, але ще донедавна, в загальну дворову вбиральню можна було вільно зайти з вулиці. Тому на Молдаванці сама собою відпадала необхідність у громадських вбиралнях, що скрізь процвітали, як самостійний бізнес, ще з початку 90 х років.
Нині аркові входи у таких двориках, нерідко закриті залізними воротами з встановленими на них кодовими замками. Там де вхід ще досі відкритий, можна помітити, що використовуються вони як місце для поштових скриньок різних кольорів та розмірів
Кажуть, що деякі заповзяті одесити з Молдаванки роблять на власних двориках своєрідний бізнес. У деякі, найколоритніші дворики, спеціально ставлять залізні двері, а потім, домовляються з туристичними агенціями або гідом про те, щоб пускати до себе туристів за невелику платню. Називали суми, приблизно у 300 гривень. Але чи це так, насправді, перевірити не пощастило.
Це вже будинок багатший, і здогадайтесь, чия квартира знаходилась над цим арковим проходом і хто володів таким шикарним панорамним вікном? Відповідь: місцевий двірник. Двірники в Одесі завжди були на особливому рахунку. Вони не тільки підтримували порядок у дворі, але й співпрацювали з поліцією, повідомляючи про всіх підозрілих відвідувачів будинку і, іноді, слідкували за пересуванням самих господарів квартир. Ось для цих цілей подібне панорамне вікно, було й потрібне.
Всюди можна побачити, що сучасні господарі намагаються у різний спосіб пристосувати, простори внутрішніх двориків, що пустують, під власні господарські потреби. Хтось прилаштував тут власний гараж, а у когось чарівним чином з'явився сарай або навіть літня веранда, яка архітектурою і матеріалами відрізняється від загальної архітектури будівлі.

Там де внутрішні двори ще не встигли забудувати, пустуючі місця, пристосували під стоянки для авто.
Практично, у всіх двориках дуже багато зелені. Часто можна зустріти зарості виноградної лози, які додають цим дворикам, буквально, середземноморський шик
Ще одна обов'язкова деталь таких двориків – білизна, що сохне на мотузках. Здається, що вона, в обов'язковому порядку росте тут, разом з виноградом. А все разом, мотузки на яких висить білизна і виноградна лоза, в свою чергу, не дають остаточно розвалитися тим старим будівлям, якими забудовані дворики.
Чим вам не парадні сходи в будинок, якогось, іспанського дона чи маркіза?
Цікаве спостереження. Чим ближче вулиці району Молдаванки розташовані до вулиці Старопортофранківській, тим вище стає висотність будинків і більш охайним стає їх зовнішній вигляд.

Ще один момент, на якому ловиш себе, відвідуючи подібні одеські дворики, виключно психологічний. Тут настільки все по-домашньому, що іноді навіть незручно, що ти навідуєшся до них ось так, без стука та запрошення. Неначе вламуєшся до когось додому, в ту мить, коли тебе не дуже чекають. Після цього починаєш трохи розуміти місцевих, які ще зовсім нещодавно, туристів, м'яко кажучи, не дуже шанували.

Музей Одеського коньячного заводу

Приблизно у 1,5 км від того місця, де розташований будинок Бені Крика знаходиться визначна пам'ятка, яку не зовсім очікуєш побачити у колись кримінальній Молдаванці. Точніше, це не зовсім Молдаванка, а прилеглий до неї район Ближні Млини. Саме тут, на вулиці Мельницькій, 13, на місці старовинних винних погребів і розташовується Музей коньячної справи Шустов.

Само виробництво давно перенесли за місто, а на території у 1000 м.кв., на цей час створені всі умови для того, щоб можна було дізнатися як виробляється і витримується цей алкогольний напій.

До речі:

Шустовським Одеський коньячний завод став тільки у 1899 році. Роком заснування ОКЗ вважається 1863 р. Через 36 років після дати заснування, горілчаний король Микола Шустов, викупив цей казенний завод зо 50 000 карбованців (для довідки: середня зарплата робітника на той час складала 28 карбованців на місяць).

Саме після придбання заводу Торговельно-промисловим товариством «М.Л, Шустов та Сини» одеський коньяк став синонімом поняття - «відмінна якість». Хоча, насправді, шустовський коньячний напій, за складом, був і залишається ближче до бренді. Але, все ж таки, після надання йому у 1900 році Гран-при на Паризькій виставці, було дозволено ставити на пляшках напис "cognac".
До речі, на вході у приміщення музею вас відразу зустрічають незвичні навесні стелі, які зроблені з коньячних пляшок. За словами екскурсовода, на їх створення пішло близько 20 тисяч одиниць скляної тари.
«Люстра у такому місці була б надто банальним явищем», мабуть так подумали у Музеї Одеського коньячного заводу і влаштували на сталі величезну гірлянду з скляної коньячної тари
Відразу після входу до музею вас ведуть у підвал, де, власне і розташована музейна експозиція. Перше, що зустрічає відвідувачів – старовинні пристрої, які у різні часи застосовувались для виробництва коньяку. Також багато старих фотографій, що дбайливо обрамлені у дерев'яні рами і демонструють той самий процес коньячного виробництва, з застосуванням розміщених тут також інструментів та пристроїв.
Завдяки м'якому світлу зовсім не відчувається що знаходишся у підвалах, яким понад 150 років. Відчуття, швидше таке, неначе потрапив у певний хіпстерський лофт
Із цікавого: наклади рекламних листівок і об'яв, вже часів раннього СРСР, надруковані українською мовою (до речі). У них пропонується вимагати (саме так) продукцію Одеського ЛГЗ у всіх крамницях Головлікерспирту і Головлікерводки.
Реклама продукції Одеського Лікеро-Горілчаного заводу – пряма і наполеглива як пролетарський характер
Також цікава колекція пляшок та графинів з яких у різні часи розливали одеський коньяк. Ну і, звичайно, не можна пройти повз величезного мідного пристрою для перегонки виноградного сусла в коньячний спирт.
Скляні пляшки, у які в різні часи розливали шустівський коньяк, заслуговують на увагу, як окремий вид мистецтва. Багато з них, на цю мить, становлять справжню антикварну цінність
Старовинний пристрій для перегонки коньячного спирту. У ті часи навіть такі прилади намагалися робити так, щоб ними було приємно милуватись
Коньячний спирт тут можна спробувати особисто, його тут подають відвідувачам ось у таких бокалах
Потім відвідувачів ведуть в розташований тут же кінозал, де демонструється невеликий документальний фільм про те, як виробляється одеський коньяк і чому він такий чудовий. Загалом, це найбільш прохідна частина екскурсії, після якої вас, щоправда, ведуть у іншу спеціальну кімнату, де можна прилягти на м'які пуфики і трохи відпочити перед наступним актом.
Перед дегустацією доведеться трохи потерпіти і подивитися рекламний фільм про переваги та користь шустівського коньяку
А наступний акт вже дійсно вартий того, щоб подивитися нудне кіно і відпочити перед його початком. Далі вас відводять до дегустаційної зали, де дають спробувати різноманітні сорти коньяку. Коньяк тут наливають просто з дубових бочок. Завдяки тому, що напій подається, скажімо так, з бочки – відразу на стіл, це робить його смак зовсім іншим, ніж у того коньяку, який розливають по пляшкам.
Ця бочка – експонат музею, але поруч з нею знаходяться такі ж бочки, з яких відвідувачам наливають коньяк під час дегустації

До речі:

Наприкінці румунської окупації Одеси, у 1944 році, Одеський коньячний завод був підпалений військами 4-ї армії, що відступали. Бочки заздалегідь розстріляли, таму після пожежі у підвалах було до коліна коньяку. Мешканці Ближніх Млинів приходили сюди з відрами, щоб відсвяткувати звільнення Одеси від німецько-румунських окупантів. Відновили завод же після пожежі, тільки у 1950 році.
Розмістивши у будь-якій соцмережі фото з геолокацією Музею ОКЗ, можна отримати фірмовий сувенір.

Що ще можна подивитися на Молдаванці?

Вулиця М'ясоїдівська, 26

У дворику цього будинку, мистець, що тут живе, розмалював стіни двору епізодами з популярних творів літератури про Одесу і одеситів. Тут зображені сцени з літературного життя Остапа Бендера, Паніковського, Мішки Япончика. Цей будинок ще відомий тим, що свого часу в ньому знаходився сінематограф «Слон», який часто відвідував Беня Крік.

Музей «Таємниці підземної Одеси» (2-й Розумовський провулок, 3-б)

Відмінна можливість спуститися під Молдаванку і відчути себе на місці нападників та контрабандистів, які реально користувалися цими легендарними підземними ходами і навіть жили тут, якщо треба було «залягти на дно» після чергового резонансного злочину. Спуск на глибину 20 метрів під землю здійснюється в супроводі досвідченого гіда. Вартість для дорослих – 250 грн, для дітей віком до 7 і 14 років – 100 і 150 грн, відповідно.
Розкажи друзям:
Error get alias